Мовне питання в контексті українізації профспілок Донеччини в 1920-30-х рр.: історико-правовий аспект

Abstract

У статті на основі архівних джерел, матеріалів періодики 20-х рр. ХХ ст. і наукової літератури розглянуто шляхи та форми реалізації політики українізації в профспілкових організаціях Донеччини в 1920-30-х рр. Професійні спілки одночасно були і об’єктом і суб’єктом українізації, що викликає значний науковий інтерес. З'ясовується ступінь готовності профактиву до впровадження курсу через вивчення кадрового складу, рівня володіння українською мовою та психологічного сприйняття запропонованих змін. Профспілкові структури Донеччини в 1920-30 рр., як і республіканські, офіційно визнаючи політику українізації, часто гальмували українізаційні заходи. Встановлено, під час проведення українізації посилилося невдоволення службовців мовною політикою через диференційований підхід, який включав жорсткі вимоги до службовців і заклики добровільної участі робітників. Основними формами реалізації зазначеної політики по відношенню до службовців були кадрові зміни («висування» українців, прийняття на роботу україномовних), організація курсів української мови, перевірка знань у форматі іспиту, за результатами якого надавали одну з 3-х категорій; переведення діловодства та листування на українську мову. Процес реалізації супроводжувався об’єктивними факторами (зрусифікованість активу профспілок Донеччини, неврегульованість джерел фінансування курсів, переобтяженість відповідальних робітників) і суб’єктивними факторами (негативне ставлення до самої ідеї українізації або дискусії стосовно доцільності обраних форм впровадження). Слід зазначити, що негативна реакція службовців могла існувати незалежно від обставин, або виникала у відповідь на адміністративний тиск та примусовість заходів. Натомість українізація профспілками робітничих мас шляхом проведення культосвітньої роботи мала значно ліпші результати, особливо в разі використання творчих рішень цього завдання.